Легендарний співак народився в бідній селянській сім'ї у невеличкому українському селищі Ісаєво під Одесою. Коли йому було три роки, помер батько й сім'я переїхала до Кишинева, який був центром Бессарабської губернії. Усі Лещенки любили пісні. Коли Петрусь підріс, хлопчика віддали до церковного хору. Він швидко навчився читати ноти з листа, точно вести мелодію.
В 1915 році в одному з кишинівських ресторанів відбувся його дебют як танцюриста й співака – у підлітка прорізався чудовий баритон. Петро виконував російські, українські, циганські пісні, гарно танцював кавказьку лезгинку. Так почалася творча кар'єра майбутньої знаменитості.
В 1918 році Румунія окупувала Бессарабію, і Лещенко опинився за кордоном, де й пройшло все його подальше життя. Поступово Петро Костянтинович досяг великого успіху. На головній вулиці Бухаресту він відкрив ресторан Пётр Лещенко , де частували українськими і російськими стравами, та головною стравою був він сам. (Добрий знайомий автора цих рядків, буковинський поет і журналіст Омелян Сидорович Масикевич, який недавно пішов з життя на 89-му році, до війни жив у Румунії, часто бував у Бухаресті і любив ходити туди слухати Лещенка, а багато років по тому з посмішкою признавався мені, що то був дуже дорогий ресторан ). Пісні Петра Лещенка видавались на пластинках фірмами Columbia , Bellacord , Parlophone , Electrecord і мали величезний комерційний успіх. (Ф.І.Шаляпін зізнавався: Далеко мне до гонораров Петьки Лещенко! ). Він також багато їздив із гастролями по Європі. Нема чого й казати про те, що в СРСР на записи співака було накладене табу, ім'я белоэмигранта вимовлялось пошепки, з уст в уста. Потім почалася війна...
В 1944 році до Румунії ввійшли радянські війська. Петро Костянтинович давав концерти в шпиталях, воїнських гарнізонах, офіцерських клубах. Він співав популярні радянські пісні. Але врешті-решт був заарештований 1951 р. прямо під час вистави за измену Родине (малися на увазі концерти співака в окупованій Одесі). І сліди Лещенка загубились... Одного разу сестра славетного співака впізнала у натовпі ув'язнених, яких під конвоєм гнали розбирати руїни Бухаресту, свого брата, якого вона ледве впізнала – худий, сивий, виснажений... За правдоподібними чутками Лещенко помер у тюремній лікарні, ставши одною з жертв комуністичного режиму. А табу й його записів у СРСР партійні цербери зняли тільки у 1988 р.
Не дивно, що у Росії Петро Костянтинович іменується не інакше, як великий русский певец . Ми, як кажуть, до подібного вже звикли: див. напр. кінець сторінки Іван Козловський . Але цікаво, що останніми роками робляться також спроби приписати Лещенку циганське, єврейське чи ще якесь походження. Пишуть, що Лещенко – не справжнє прізвище співака. Навіть у довіднику Митці України (Київ, 1992) повідомляється, що справжнє прізвище Петра Костянтиновича – Мастикович. Але дослідниками спростовано ці версії. Так, в книжці Віталія Бардадима Пётр Лещенко (Краснодар, 1993) наводиться свідоцтво про навчання майбутнього співака у вищому початковому училищі м. Кишинева: Предъявитель сего Лещенков (так тоді нерідко писали на російський манер українські прізвища. – В.К.) Пётр Константинович, сын мещанина, православного вероисповедания... . В архівах м. Кишинева знайдено церковну книгу із записом від 1909 р. про другий шлюб матері Петра: Кишинёвская мещанка Мария Константиновна Лещенко, православного вероисповедания, вступает в замужество первым браком... . Деталь про первый брак матері 11-річного хлопчика досить цікава. Це або помилка, або військова хитрість жінки, або, врешті-решт, свідоцтво того, що з першим чоловіком, тобто батьком Петра, Марія Костянтинівна жила невінчаною. (Хоча як же тоді бути із сын мещанина ?! Позашлюбна дитина – я суджу по спогадах К.І.Чуковського – іменувалася в ті часи сын девицы такой-то... ). Тому стає зрозумілою версія про Мастиковича . Можливо, це прізвище його батька, але нам невідомо, щоб Петро Костянтинович коли-небудь його носив. Скоріш за все, у київському довіднику трапилася елементарна плутаниця, бо на початку кар'єри Петро Костянтинович виступав під сербським артистичним псевдонімом МАРТИНОВИЧ. Зберігся плакат румунською мовою про те, що виступає танцювальний дует Петрушка и Розика Мартиновичі .
Працюючи переважно у жанрі міського романсу, який у ті часи був майже стовідсотково російськомовний, а також орієнтуючись на слухачів-емігрантів, що теж говорили російською, Лещенко переважну більшість своїх пісень співав на великом и могучем – як багато хто з наших земляків (згадаймо хоч би Євгена Кібкало та Леоніда Кострицю, Клавдію Шульженко чи Людмилу Гурченко...). Проте походження співака яскраво видавало його, бо Петро Костянтинович до кінця життя не міг позбутися дуже сильного українського акценту, і в нього виходило мою любов, наши прэжние мечты або на бэрэху пруда .
Але син української землі не цурався і рідної мови. В розпорядженні автора цих рядків є дві пісні українською у виконанні Петра Костянтиновича – Карії очі, чорнії брови (саме так) і славетний Комарик . Може, є й інші записи, та мені про них невідомо. Коли слухаєш Комарика , відчувається, що співак багато років не мав мовної практики українською – спочатку він хвилюється, плутає слова ( ЧУМ учинився замість ШУМ учинився , хоча це слово однаковісінько звучить і в російській, і в українській мовах; взяв ЖИНКУ СОБИ – замість ЖІНКУ СОБІ ), але далі вже співає без жодної помилки, чистісінькою українською мовою. Це типове явище для людини в подібному становищі. Ваш покірний слуга, якого обставини відривали на рік або й більше від України, притому в такі місця, де не було жодного земляка і доводилося спілкуватися виключно російською, після повернення на Батьківщину кожен раз заново освоював українську – язик, розумієте, чіплявся за зуби, і потрібно було кілька годин, щоб розговоритися . Отже те, що Петру Костянтиновичу вистачило кількох секунд, щоб згадати мову селища Ісаєво – це ще не так і погано...
