Найвидатніша представниця української вокальної школи (лірико-драматичне сопрано), народна артистка УРСР (1939). Справжнє ім'я – Ксенія Андріївна Бородавкіна. Петрусенко – псевдонім, взятий на честь першого чоловіка, диригента і композитора Петра (Петруся) Бойченка. Дитячі і юнацькі роки провела в Севастополі, де брала уроки співу у старенького вчителя-українця, потім співала в аматорському українському хорі, яким керував Георгій Йосипович Загало, і де 1918 р. вона вступила до пересувної української трупи Глазуненка. Довідники визначають як місце її народження село (зараз місто) Балаклею (по-іншому Балаклію) Харківської губернії, але останніми дослідженнями точно встановлено (знайдено запис у церковній книзі про хрещення), що співачка і народилася в Севастополі. (Плутаниця, мабуть, виникла тому, що з Балаклеї був її батько, якому через туберкульоз лікарі порадили переїхати до Криму, і який, власне кажучи, жив на дві домівки). В довідниках неправильно перераховано й старий стиль на новий: оскільки 1900-й рік ще відноситься до XIX сторіччя (а не до XX-го), то треба додавати не 13, а 12 днів, і вважати днем народження співачки не 18, а 17 лютого. Для високого мистецтва Оксану Петрусенко відкрив Юрій Шумський, до якого на репетицію випадково потрапила виснажена тифом висока дівчина в подертій, з чужого плеча шинелі. Почувши її голос, молодий актор попросив дівчину заспівати і... був надзвичайно вражений. Завдяки підтримці Шумського Петрусенко поступила в Київський музично-драматичний інститут ім. М.В.Лисенка (навчалась в 1923-24, була протеже Панаса Карповича Саксаганського, який завжди називав її дочкою й улюбленою ученицею), та через складні сімейні обставини та брак коштів залишила його і стала професійною артисткою, фактично не маючи повноцінної музичної освіти. Вона працює в одній з українських мандрівних груп, але заповітною її мрією стає оперна сцена. Проте спроба ввійти до складу солістів Харківської опери закінчується невдачею: Харків тоді був столицею України, і в опері там працювало кілька зірок світового рівня – так що штат був заповнений. Її запрошують до Казанського оперного театру; вона погоджується і блискуче дебютує у партії Оксани в опері Черевички П.Чайковського. Після двох років в Казані трохи працює в Баку. Далі її другий чоловік, оперний тенор Василь Москаленко, отримав запрошення спочатку до Свердловського, а потім до Самарського театру, і Оксана була змушена працювати там же, де й він. Нарешті, в 1934 Оксану Андріївну прийняли солісткою Київського театру опери та балету, де вона працювала до самої смерті. Ці шість київських років – роки її тріумфу і слави, час народження легенди й оформлення міфу примадонни, якій аплодував, яку приймав, розмовляючи з нею довше призначеного, сам вождь народів товариш Сталін. По іронії долі не вона йому, а він їй подарував своє фото з написом, дружньо назвавши товарищем Оксаной .
Співачка Зоя Гайдай (теж з Київського ТОБ і теж сопрано – тобто, так би мовити, конкурентка ) пише про О.Петрусенко коротко і просто: Слід сказати, що такого великого успіху, який мала Петрусенко, я не пам'ятаю ніде і ні в кого . Коли 1936 р. в Москві відбувалася Декада української літератури та мистецтва, у Великому театрі давали Запорожця за Дунаєм з участю О.Петрусенко. І спектакль... був елементарно зірваний: після виконання Оксаною пісні Одарки ( Ой, казала мені мати... ) в залі зчинилося щось неймовірне. Виставу було припинено. Співати на біс у Великому театрі не дозволялося. Та очевидець, концертмейстер Ніна Скоробагатько, згадує: До пульту В.Йориша хтось підійшов, шепнув кілька слів – і диригент, порушивши традицію, змахнув паличкою, наказуючи оркестру знову починати пісню Одарки. Петрусенко повторила її з неменшим блиском . На вулицях українських міст за Оксаною, де б вона не з'являлася, завжди йшов натовп народу... В останні роки життя Петрусенко наполегливо запрошували на роботу в Москву, до Великого театру, але на відміну від багатьох інших українських співачок чи співаків (згадаймо хоча б Белу Руденко або Івана Козловського) вона відмовилась залишити Україну.
