Над Білорусією, над березовими гаями Біловежі, над задумливими борами Лагойщини звучать пісні. Повільні і бадьорі, веселі й жартівливі, а то раптом важкі та гіркі, як пам'ять про далеке минуле.
Піснярами у Білорусії називають народних поетів. Піснярем називав себе Янка Купала. Йому, людині землі, чужими були захмарні далі абстрактних поетичних понять. «Тільки пісню створюючи, осягаю всю велику красу світу», — писав він. I вірші його такі мелодійні, що самі народжують музику.
Легко сказати, а от написати музику до таких віршів - завдання зовсім не з легких, адже музика повинна бути гідною поезії Купали.
Сьогодні, майже через 70 років, вірші Янки Купали поєдналися з музикою іншого білоруського пісняра Володимира Мулявіна.
«Пісня про долю» - так називається поставлена і виконана ансамблем «Пісняри» народна притча за мотивами драматичної поеми «Одвічна пісня» із ранньої лірики Купали. (Автор лібретто і режисер - постановник - Валерій Яшкін).
Правду кажучи важко віднести цей твір до якого - небудь музичного жанру: на постановці помітний вплив обрядово-хорових композицій і народного площадного театру. Знайдена «Піснярами», форма гнучка і динамічна і дозволяв показати розвиток образів з драматичною напруженістю, зберігаючи й підкреслюючи пріоритет музики. Музика безперечно, відіграє головну роль у постановці - саме завдяки їй скупі сценічні символи постановки набирають плоть і силу. Умовність перетворюється в реальність.
«Пісня про долю» - перший великий твір Володимира Мулявіна. Ще недавно його більше знали як аранжировщика та виконавця, потім з'явилися і власні пісні, композиції «Крик птаха», «Балада про чотирьох заложників», «Перепілочка» та інші. І ось, нарешті, «Пісня про долю» - твір великої форми. І тут в основі - народний мелос. «Пісня про долю» у цьому відношенні - чудовий зразок вдумливого, бережливого, справді талановитого осмислення фольклору. Вражає щедрість використання музичного матеріалу. Блискуче вирішена сцена весілля: добродушно-грубувата мелодія із сильними акцентами, що імітують «притопування та прихлопування» народних танців у виконанні не дуже - то ладного сільського оркестру вводить нас в атмосферу молодецтва, широти і сили, що панують у бенкетуючому селі. Кокетлива витонченість пiсеньки нареченої, що підтримується могутніми сплесками народного хору; комічна тема підгулялих мужичків – слухаєш і розумієш, яка життєва, природна і надзвичайно цінна мелодійна тканина «Пісні». Немудрий наспів пастушка і трагічна безвихідність плачу у сцені похорону, гірка іронія в музичній характеристиці Голоду і Холоду, де зовсім не випадково в противагу народній мелодиці звучить менует...
За словами самих «Піснярів», притча вирішена сучасними музичними засобами з використанням елементів фольклору, джазу, але, незважаючи на це, вона залишає враження дуже цільного твору.
У притчі, крім поета і композитора, - третій рівноправний співавтор - ансамбль «Пісняри». І, говорячи про успіх постановки, в першу чергу хочеться привітати Анатолія Кашепарова, Владислава Міссвича, Володимира Ніколаєва, Анатолія Гілевича, Юрія Денисова.
Велику радість любителям музики принесли вони. Радість ще й від того, що ансамбль залишився вірним ідеї пропаганди народної пісні, народної творчості.
