Михайло Донець – одна з найтрагiчнiших i водночас найтиповiших жертв бiльшовизму. Звiряче вбивство в енкаведистськiй катiвнi цього унiкального самородка, якого сучасники називали українським Шаляпiним, є неспростовним свiдченням того, що в людиноненависницької імперії не iснувало нi моральних норм, нi духовних цiнностей.
Михайло Донець народився в багатодiтнiй робiтничiй сiм'ї. Батько його, Iван Васильович, походив iз безземельних селян. Тому пiсля вiйськової служби в саперному батальйонi, що дислокувався в Києвi, вiн не повернувся у рiдний Василькiв, а влаштувався помiчником кресляра на мiсцевий завод Арсенал. Одружившись iз київською мiщанкою Ориною Iванiвною, поселився в перекособоченiй розвалюсi пiд заводським стiнами, бо на пристойнiше житло не вистачало заробiтку. Проте вiчнi злиднi не завадили молодому подружжю народити п'ятьох дочок i двох синiв. Матерiальнi нестатки змусили дiтей Донцiв з малечку добувати кусень насущного. Сестри няньчили малих дiтей, а брати служили за харч у крамничних прикажчикiв хлопчиками на побiгеньках .
Якось вiдомий київський музикант i регент Олексiй Грiнченко почув виняткової краси й алмазної чистоти дискант малолiтнього наймита. Це був восьмилiтнiй Михайлик. Вiдтодi хлопчик став спiвати у церковному хорi, навiть з платнею – 50 копiйок на мiсяць. Як потiм згадував М.I. Донець, любов до музики заронила й розвинула в ньому мати, котра знала силу-силенну українських народних пiсень. Не обiйшла доля дару музики й батька. Завваживши мiй побожний потяг до вокалу, – згадував пiзнiше спiвак, – вiн власноручно змайстрував i подарував менi саморобну скрипку. Ота домашня музична закваска i привела мене пiд благодатне крило провидця по розшуку майбутнiх талантiв композитора-педагога Грiнченка . Уклавши угоду з антрепризою Київської опери, О. Грiнченко обслуговував дитячим хором вiдповiднi вистави. У такий спосiб Мишко Донець опинився в ролi маленького артиста на опернiй сценi. Перед ним вiдкривається чарiвний i незвiданий свiт високого мистецтва. Йому пощастило почути спiв кращих тодiшнiх маестро, вiч-на-вiч зустрiтися iз самим Петром Чайковським, який диригував дитячим хором у виставi власної опери Пiкова дама . Здавалося, сцена назавжди стане його покликанням i життям. Та сталося нещастя. Коли Михайликовi минуло одинадцять, померла вiд сухот його мати. А через три роки не стало й убитого горем батька.
На клопотання робiтникiв-арсенальцiв недорослого хориста М. Донця як круглого сироту було зараховано до вiйськової школи медичних фельдшерiв. Вiдтодi свiт перевернувся для вчорашнього театрального романтика: фельдфебельськi команди, бездумна щоденна муштра, брутальнiсть. Та були i курсантськi спектаклi, у яких М. Донець залюбки виконував щонайрiзноманiтнiшi ролi. I тут удруге посмiхається йому доля. В однiй iз вистав його запримiтив тодiшнiй популярний актор i режисер, засновник росiйського драматичного театру у Києвi Микола Миколайович Соловцов. З того часу почалося духовне вiдродження юнака, який усi вiльнi вiд служби години проводив чи то в соловцовськiй драмстудiї, чи на гальорцi Українського народного театру, де зачаровувався грою корифеїв сцени – М Заньковецької, М. Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганського. Вiдбувши вiйськову повиннiсть, М. Донець попри матерiальну скруту повнiстю вiддався самоосвiтi, брав уроки вокалу в найвидатнiших київських педагогiв – Е. Мессiнi, М. Бочарова, О. Самтагано-Горбакової. Водночас набував сценiчної практики в популярнiй драматичнiй трупi Бородая в ролях зi спiвом .
Пiсля смертi М.М. Соловцова в листопадi 1903 року почалася професiйна сценiчна дiяльнiсть Михайла Донця. Дебютував вiн у п'єсi О. Островського Снiгуронька , виконавши роль гусляра. Працюючи в театрi, актор-початкiвець не припиняв оволодiвати мистецтвом вокалу в елiтарнiй музичнiй школi Тутковського. 1905 року М. Донця зараховують у Київську оперу. З'ява його на сценi професiйного театру була настiльки успiшною, що вже наступного року спiвака запросили до Москви на роботу в чи не найкращому приватному оперному театрi Сергiя Iвановича Зимiна. Служба в оперi Зимiна, – згадував у день свого ювiлею М.I. Донець, – заклала музичний театр усiєї моєї сценiчної дiяльностi. В атмосферi цього театру я вперше почав усвiдомлювати справжнє покликання мистецтва. Тут у мене виховався художнiй смак, змiцнювалася сувора артистична дисциплiна . Саме у Москвi М. Донець здобув собi iм'я, ставши достойним сценiчним партнером таких всесвiтньо визнаних корифеїв вокалу, як Федiр Шаляпiн, Леонiд Собiнов, Iван Алчевський та iн.
1913 року, завоювавши славу першокласного оперного спiвака, Михайло Iванович повернувся в alma mater. Київський глядач захоплено зустрiв свого талановитого земляка. Як свiдчать очевидцi, кожна його поява на сценi ставала подiєю у культурному життi мiста. Сторiнки мiсцевої преси ряснiли вiдгуками типу: взiрець божественного натхнення життєвої правди на сценi . Щоправда, розквiту його таланту дуже скоро завадили буремнi суспiльнi подiї. З розпалом першої свiтової вiйни вiн був мобiлiзований до царської армiї, служив фельдшером у київському шпиталi, лише зрiдка з'являючись на сценi. У пореволюцiйнi роки Михайло Донець став одним з найактивнiших фундаторiв українського оперного театру. Йому першому серед оперних спiвакiв республiки було присвоєно почесне звання Заслуженого артиста, а 1930 року – Народного артиста України.
За своє творче життя Михайло Донець досконало оволодiв 134-ма партiями басового репертуару. Голос його вiдзначався красивим тембром, широтою дiапазону, рiвним у всiх регiстрах. Вiн створив неперевершенi образи Iвана Карася ( Запорожець за Дунаєм Гулака-Артемовського), Тараса Бульби ( Тарас Бульба ), Виборного ( Наталка Полтавка ) в операх Лисенка; Захара Беркута ( Золотий обруч Лятошинського). Серед iнших партiй: Батько ( Катерина Аркаса), Артем ( Кармелюк Костенка), Сатана ( Яблуневий полон Чижка), Калинчук ( Перекоп Мельтуса, Рибальченка, Тiца, перше вик.), Сокальський ( Щорс Лятошинського, перше вик.), Мельник ( Русалка Даргомижського), Сусанiн ( Життя до царя Глинки), Додон, Салтан ( Золотий пiвник , Казка про царя Салтана Римського-Корсакова), Кочубей ( Мазепа Чайковського), Погнер, Генрiх ( Нюрнберзькi мейстерзингери , Лоенгрiн Вагнера), Мефiстофель ( Фауст Гуно) та iн. (Повністю список див. тут). М. Донець багато гастролював. У 30-х роках вiн здiйснив великi концертнi поїздки по СРСР, зокрема Уралу, Сибiру, Далекому Сходу. З великим успiхом гастролював в оперних театрах Харкова, Днiпропетровська, Львова, Ленiнграда. 1936 року брав участь у першiй Декадi українського мистецтва в Москвi. Записав на грампластинки ряд українських народних пiсень та арiй з опер українських композиторiв.
Та ще з кiнця 20-х рокiв, коли почався наступ на чергового ворога – нацiонал-ухильництво, в усi республiканськi i крайовi ДПУ надiйшов iз Луб'янки таємний наказ розпочати пiдготовку по селекцiї нацiональних кадрiв iнтелiгенцiї. До реєстру потенцiйних ворогiв сталiнського режиму було внесено й iм'я свiточа оперного мистецтва М. I. Донця. Власне, ще в пору присмеркiв процесу українiзацiї доля Михайла Iвановича була наперед визначена. Вiдтодi його таємне дєло-формуляр невблаганно поповнювалося. Потрібний був тільки слушний привід... І він скоро знайшовся: війна.
